Гостра інтоксикація внутрішнього вуха звичайно дає яскраву картину лабіринтового нападу в супроводі блювоти, запаморочення, ністагму, шуму у вухах, а іноді і глухоти. Такий напад буває або на тлісимптомів вираженої клінічної картини важкого загального отруєння, або ізольовано при відсутності інших симптомів інтоксикації. У першому випадку кохлео-вестибулярні симптоми є в більшості випадків прояв інтоксикації центральної нервової системи, не мають строго лабіринтового характеру і супроводжуються багатою соматичної, неврологічної, а нерідко і психічної симптоматикою (парези, амауроз, диспепсія, галюцинації і т. д.). Аналіз клінічних симптомів, вЗокрема вивчення кохлео-вестибулярних, дає часто підставу припускати в таких випадках ретро-лабіринтове поразку.

Відмінною особливістю цього різновиду інтоксикації внутрішнього вуха і нерва є абортивний її перебіг при припиненні подальшого надходження отруйної речовини і поліпшенні загального стану. Навіть у випадках глухоти можливе відновлення слуху. Швидко і бурхливо розвинувся токсичний неврит швидкоіноді зникає, якщо усунути причини його виникнення.

Відносно симптоматологии тут немає, як вже зазначено, чітко окресленої клінічної картини і звичайно не буває повного випадіння функцій. На відміну від цього при ізольованому ураженні внутрішнього вуха спостерігається повне вимкнення функцій, яке нерідко має стійкий характер. У переважній більшості випадків захворювання буває одностороннім.

У механізмі виникнення ізольованих уражень важливу роль приписують виборчому, елективні, дії деяких отрут на слуховий або вестибулярний нерв. Так, за літературними даними, деякі лікарські речовини - хінін, миш'якові препарати та ін - володіють особливим спорідненістю до слухового нерву; спостереження останніх років вказують на спорідненість стрептоміцину до вестибулярному нерву. Таким чином, мова йде не тільки про спорідненість до VIII парінервів, але про спорідненість до кожної його гілки - кохлеарної або вестибулярної. Проте вивчення клініки гострих токсичних невритів не дає підстави говорити про наявність особливого спорідненості того чи іншого речовини (з деяким застереженням щодо стрептоміцину), про що докладніше сказано буде нижче. Проти такого спорідненості говорить порівняльна рідкість стійких уражень органу слуху при найбільш начебто елективний чинному хінін. Цим ми не ставимо під сумнів зв'язок шуму і приглухуватості з хініном під час лікування, які виникають внаслідок проникнення хініну через гематоенцефалічний бар'єр у субарахноїдальний простір і перилімфі і безпосереднього подразнення периферичного слухового органу. Більше значення в патогенезі гострого ураження має особлива чутливість нервового апарату вуха до тієї чи іншої речовини, яка є індивідуальним властивістю даного хворого.

З лікарських засобів, Які можуть дати гострі порушення, на першому місці стоїть хінін, а щодо вестибулярного - стрептоміцин. Шум у вухах і пониження слуху часто відзначаються і після незначних доз хініну. Зниження слуху в більшості випадків не має стійкого характеру; після припинення прийому хініну слух відновлюється; рідше залишається більш-менш виражене зниження слуху звуковоспрінімающего характеру; в окремих випадках описана навіть повна глухота. Так, А. Г. Файн повідомляє про 3 випадках глухоти після 10-20 ін'єкцій хініну; у спостерігався нами хворого глухота наступила після одноразової ін'єкції. Очевидно, у цього хворого була ідіосинкразія до хініну, що виразилося, між іншим, у появі висипу на шкірі.

Незрівнянно більш високу частоту дають стрептоміціновие поразки внутрішнього вуха і слухового нерва. Найбільш компактну і численну групу складають ураження VIII пари нервів після туберкульозного менінгіту, вилікуваного стрептоміцином. Валькер (1952) виявив повну або майже повну глухоту (наявність невеликих острівців слуху при великій силі звуку) у 37 хворих з 93; різку приглухуватість (сприйняття розмовної мови на відстані менше 1 м і зниження слуху на чисті тони більше 70 дб) - у 19 ; середню приглухуватість (розмовна мова 1-3 м, зниження на чисті тони до 70 дб) - у 12; легку приглухуватість - у 4; нормальний слух зберігся лише у 21 хворого.

За даними Г. Д. Ароновича і Я. Л. Готліба, Зниження слухової функції встановлено у 32 з 50 видужали хворих у віці від 13 до 50 років; відновлення слуху в подальшому зазначено лише в одного, а поліпшення - у двох. Вестибулярна збудливість згасла у всіх 50 хворих і в жодного з цих хворих при прослеживании протягом тривалого терміну (до 3 років) вона не відновилася.

Більш сприятливе становище малося у дітей. З 25 дітей зниження слуху було у 3 осіб, повне випадання вестибулярної збудливості у 9; зниження збудливості - у 8. З 52 хворих туберкульозним менінгітом, які перебували під спостереженням 3. С. Бененсон, у 6 була двостороння глухота і в однієї - одностороння, а у 45 - різні ступені приглухуватості.